Інтерв’ю «Голоси Асканії: втрачений степ» було представлене в рамках еко-газети на четвертому Саміті перших леді та джентельменів

Вимір «Безпечне довкілля для дітей» став одним із головних фокусів на четвертому Саміті перших леді та джентельменів. Одним з його ключових форматів була еко-газета, яка висвітлила вимоги української молоді щодо збереження природи, дослідила взаємозв’язок довкілля з ментальною стійкістю та розповіла особисті історії українців із природоохоронних територій, які зараз на непідконтрольних територіях України.

Однією з таких природоохоронних територій є Біосферний заповідник «Асканія Нова», який опинився в зоні ризику через потенційні пожежі, бойові дії, та проїзд російської військової техніки.

У рамках інтерв’ю «Голоси Асканії: втрачений степ» молода українська пара, Микола та Марина, які родом з цієї місцевості, розповіли, як в результаті російської військової агресії вони були вимушено відірвані від свого природного середовища та культурного коріння.

Інтерв’ю було підготовлено спеціально для еко-газети, представленої в рамках четвертого Саміту перших леді та джентельменів та створеної Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, а також ГО «Культурна платформа Закарпаття».

---

Микола, 27, та його дружина Марина, 24, родом з Херсонської області, а їхні дитинство та юність нерозривно пов’язані з Біосферним заповідником «Асканія Нова», який знаходиться в цій області й наразі тимчасово окупований російськими силами. Через повномасштабну війну Росії проти України, з 24 лютого 2022 року повернення в «Асканію Нову» стало для молодих людей неможливим.

“Востаннє я була вдома в січні 2022 року”, – каже Марина. І додає, що Біосферний заповідник назавжди залишається в її серці та серці її чоловіка.

За словами Миколи, кожного разу, коли він знайомиться з людьми й каже, що він з Асканії-Нови, то бачить в очах співрозмовника щире здивування. “Мене завжди питають: що, прямо з заповідника? Я жартую – кажу, так, у нас сусідами були верблюди”, – усміхається Микола. Уже кілька років він живе та працює в Києві.

Українське диво

Марина згадує, як у дитинстві вона перелічувала регіони України за номерами авто, що приїздили на екскурсії в заповідник. Це були туристи з усіх куточків країни, що хотіли побачити дендропарк, зоопарк та унікальний український степ.

Її чоловік, Микола, в підлітковому віці навіть працював екскурсоводом у заповіднику. Він проводив екскурсії для школярів і показував дерева, що росли в Асканії вже понад півтора століття. Це допомогло хлопцю краще зрозуміти місце, у якому він виріс і яке навчився цінувати.

“Із часом я зрозумів, що мені пощастило, тому що я міг бачити цю красу щодня. Міг торкнутися до неї, спостерігати за нею. Коли маєш щось, то дуже часто його не цінуєш чи не звертаєш уваги. І, як кажуть, цінуєш більше, коли втратиш. Але я це зрозумів ще до того, як ми втратили Асканію”, – із сумом згадує чоловік, який юним завжди проводив дозвілля в парку, зоопарку та степу.

Марина додає, що саме в «Асканії-Нові» сформувалася її повага до природи. “Це, напевно, було закладено в нас, що смітити чи шкодити природі не можна. І ми насправді дуже пишалися місцем, де народилися. Тому що таких місць в Україні більше немає, щоб поєднувалися і багатий рослинний світ, і тваринний, і ця степова зона, якої ніколи не торкалися, – у такому вигляді, у якому вона була сотні років тому. Тому що це дійсно українське диво”, – каже дівчина.

І Марина, і Микола впевнені, що зараз потрібно робити все, щоб люди в Україні й за кордоном не забували про «Асканію-Нову».

Навчилися цінувати життя

Пара згадує селище як дружну спільноту. Вони й досі підтримують зв’язок з друзями, що через війну роз’їхалися по країні та світу. “Є моменти, коли ти розумієш, що тебе зрозуміють тільки ці люди”, – ділиться своїми думками Марина.

Для всіх мешканців Асканії глибоким болем зараз відгукуються повідомлення в соцмережах про прояви жорстокого впливу війни на природу в Україні.

“Через те, що в заповіднику було багато рідкісних тварин, це навчило цінувати життя – будь-яке життя. Навчило того, що дії людини можуть бути згубними в будь-яких проявах, особливо щодо тварин і рослин. Зараз це особливо болісно відчувається”, – каже Микола.

Тепер, коли він подорожує різними мальовничими локаціями, то завжди подумки порівнює їх з домом. Порівнює зі світанками, заходами сонця й зоряним небом над Асканією. “Це мій своєрідний ментальний якір, з яким усе порівнюєш у будь-якому випадку”, – пояснює молодий чоловік.

Для його дружини, Марини, першою асоціацією зі словом дім є зоряне небо над заповідником. “У нас завжди дуже класно видно було зорі, Чумацький шлях – я дуже сумую за цим, особливо в серпні, коли це період зорепаду. Ми любили ходити просто на відкриту місцевість, брали із собою каримати й завжди там з друзями дивилися на ці зорі, розмовляли”, – згадує дівчина. 

Водночас Марина відверто зізнається, що зараз їй дуже не вистачає цього в Києві, адже через світлову забрудненість великого міста зірки над ним видно значно гірше.

Природне середовище як джерело комфорту та спокою

Є такий термін «соластальгія», що описує відчуття туги, смутку або тривоги, викликане змінами в природному середовищі, яке колись було джерелом комфорту та спокою. Саме це відчуття дуже знайоме Миколі та Марині.

Зокрема, Марина часто плаче, коли згадує дитинство, родину та взаємний зв’язок з природою. За її словами, якби вона могла повернутися в часи до повномасштабної війни, то частіше бувала б у степу. 

“Коли зʼявиться можливість повернутися, я піду на той пагорб, на якому ми дивилися на схід сонця й зорі, візьму із собою український прапор і буду там сидіти й дивитися в той степ. Просто я дуже за цим сумую. Ніколи не подумала б раніше, що сумуватиму за степом”, – з почуттям жалю каже Марина.

Микола додає, що найважчим днем після початку війни для нього став день Каховської трагедії. Він згадує: “Коли [росіяни – ред.] підірвали дамбу ГЕС, то в мене було відчуття, що мій дім від мене ще більше віддаляється, тому що дамба – це символічна структура, це міст на лівий берег, але ще це міст до життя, дитинства, яким я його пам’ятаю”.

Молодий чоловік додає, що руйнування Каховської греблі він відчув як руйнування свого особистого минулого й майбутнього. Тому що Асканія та природа Херсонщини для нього є частиною особистості.

“Я однозначно буду стверджувати, що людина формується навколишнім середовищем, у якому вона живе. Це не тільки люди, які оточують, але природа й ландшафти також”, – упевнений він.

Микола часто уявляє собі, як війна закінчується і він переїжджає Дніпро відремонтованою Каховською дамбою, потрапляє додому та знову бачить Асканію. Чоловік розуміє, що війна змінила місце його дитинства, та вірить, що воно все одно залишається унікальним. 

“Забрати гарні сходи та заходи сонця з Асканії неможливо, де б вона не була, під чиїм би не була контролем. Можна вивезти зебр Чепмена або коней Пржевальського, але поставити сонце на стоп або розвернути, щоб воно сходило з іншої сторони, то це, слава Богу, не до снаги людині”, – переконаний Микола.

Марина додає, що мріє не тільки про відновлення біосферного заповідника, але й про нове мирне життя для її селища. Адже Асканія-Нова – це не тільки парк і зоопарк, це ще населений пункт, де до повномасштабної війни мешкало 3,5 тисячі людей.

“У майбутньому це місце потрібно відродити. Треба допомагати природі, треба допомагати людям, треба зробити це місце знову привабливим для людей. Не хотілося б, щоб ці унікальні місця спустіли”, – підсумовує Микола.

---

Вимір «Безпечне довкілля для дітей» четвертого Саміту перших леді та джентльменів був представлений чотирма ключовими форматами: креативною інсталяцією, спеціальними дарунками для гостей, еко-газетою Саміту та подкастами з молоддю. Зокрема, було створено 5 павільйонів, які репрезентували українські природоохороні території, які страждають від війни в різних куточках України – від Луганщини до Криму. Вимір був представлений у партнерстві з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, ГО «Культурна платформа Закарпаття» та українською молоддю.